in

Біографія святого Франциска Ассізького

Франциск народився в Ассізі у 1182 році в родині П’єтро та Піки Бернардоне. Його батько займався торгівлею тканинами; Франциск провів юність у заможному середовищі, присвячуючи себе святам, дружбі та прагненню здобути визнання в суспільстві.

У 1202 році Франциск, шукаючи військової слави, добровільно взяв участь у війні між Перуджею та Ассізі. Військо Ассізі зазнало поразки, і Франциск потрапив у полон приблизно на рік, після чого його батькові вдалося викупити його з полону. Повернувшись до Ассізі, Франциск захворів на тривалу хворобу, яка тривала протягом усього 1204 року. Ця хвороба глибоко вплинула на нього та спонукала замислитися над сенсом власного життя й прагненнями, які до того часу визначали його шлях.

У 1205 році, одужавши, Франциск знову вирушив на війну. Він добровільно вступив до війська, щоб воювати проти папських військ в Апулії. Але, прибувши до Сполето, почув голос, який закликав його повернутися до Ассізі. Так розпочалося його поступове внутрішнє навернення: прагнення слави, багатства та суспільного престижу поступово змінилося бажанням шукати Бога й зрозуміти своє покликання.

Наприкінці 1205 року, коли Франциск молився перед Розп’яттям у каплиці Сан-Даміано, він отримав від Ісуса Христа наказ: «Іди і відбудуй Мою Церкву». Спочатку Франциск зрозумів ці слова буквально й почав відновлювати зруйновані церкви в околицях Ассізі.

Однак молитва перед Розп’яттям стала передусім досвідом споглядання та зустрічі з Богом. Франциск шукав у молитві світло, необхідне для розуміння власного покликання: «Всевишній і славний Боже, просвіти темряву мого серця і дай мені правдиву віру, певну надію та досконалу любов, мудрість і розуміння, Господи, щоб я виконав Твою святу й істинну заповідь».

П’єтро Бернардоне не зрозумів рішення сина жити в убогості й рішуче виступив проти нього, вимагаючи повернути майно, яким той користувався. Тому він звернувся до єпископа Ассізі Гвідо, який викликав Франциска й вислухав обидві сторони. Під час публічного розгляду Франциск зрікся свого майна та батьківської спадщини. Він зняв із себе одяг і повернув його батькові; єпископ Гвідо накрив його власним плащем, прийнявши його рішення жити в убогості.

Франциск, якому на той час було двадцять п’ять років, почав жити, наслідуючи Ісуса. Він присвятив себе служінню бідним і прокаженим та проводив періоди усамітнення в околицях Ассізі, особливо поблизу Порціункули.

24 лютого 1208 року під час Святої Меси читання Євангелія допомогло йому чіткіше зрозуміти своє покликання: жити в убогості, звіщати Євангеліє та служити ближньому. Незабаром до нього приєдналися перші товариші. Початкова група складалася з п’яти осіб: двох священників — П’єтро та Сільвестро, двох мирян — Бернардо та Егідія, і самого Франциска. Разом вони вирішили жити згідно з Євангелієм, присвячуючи себе молитві, убогості, братерству, милосердю та проповідуванню. Це братство було визнане папою Інокентієм III у 1210 році, що поклало офіційний початок Ордену Братів Менших.

У 1212 році Франциск прийняв до свого євангельського братства Клару ді Оффредуччо, молоду шляхетну жінку з Ассізі, яку глибоко приваблював його ідеал убогості та життя згідно з Євангелієм.

Невдовзі до Клари приєдналися інші молоді жінки, і разом вони оселилися в невеликому монастирі при церкві Сан-Даміано. У 1215 році, у віці 22 років, Клару призначили абатисою «Бідних пань Сан-Даміано», яких згодом стали називати кларисами. Франциск запропонував їм початковий спосіб євангельського життя, який Клара згодом розвинула у власному Уставі, зберігши в його центрі євангельську убогість.

Порціункула відігравала центральну роль і в духовному житті Франциска. Згідно з переданням, у 1216 році Франциск звернувся до папи Гонорія III, щоб попросити особливий повний відпуст для тих, хто, щиро розкаявшись у гріхах і приступивши до Таїнства Покаяння, відвідає церкву Санта-Марія-дельї-Анджелі. Так виник відпуст, який згодом отримав назву Відпуст Порціункули, або Прощення Ассізі, пов’язаний зі святом 2 серпня.

Францисканське братство швидко зростало, і брати поширювалися Італією та за Альпами, несучи послання миру, прощення й братерства. Франциск прагнув, щоб Євангеліє звіщали також тим, хто не належав до християнського світу, тому заохочував братів вирушати до мусульман, яких у ті часи зазвичай називали «сарацинами». В епоху, позначену зіткненнями між християнами та мусульманами, францисканська місія ґрунтувалася на свідченні словом і власним прикладом, аж до готовності прийняти мученицьку смерть.

Перша група дісталася Іспанії, де братів засудили до смерті, але згодом султан помилував їх. Друга група вирушила до Марокко. Братів Берардо, П’єтро, Аккурсіо, Адіуто та Оттоне заарештували під час проповідування, ув’язнили та піддали бичуванню. Зрештою їх обезголовили 16 січня 1220 року. Їх вважають першомучениками-францисканцями, тобто першими мучениками Ордену.

Повернення їхніх мощей до Португалії мало важливий наслідок: воно пробудило покликання Фернандо, регулярного каноніка Ордену святого Августина, який вступив до францисканців під ім’ям брата Антонія, що згодом став святим Антонієм Падуанським.

Франциск прагнув особисто взяти участь у місії серед мусульман. Спочатку він спробував дістатися Марокко, але буря змусила корабель зупинитися біля далматинського узбережжя. Друга спроба привела його до Іспанії, проте хвороба змусила його перервати подорож.

У 1219 році, після генерального капітулу в Ассізі, йому нарешті вдалося дістатися Сходу. Він побував в Акрі, на Святій Землі, а потім прибув до Єгипту, де тривала П’ята хрестова війна. Там він зустрівся із султаном аль-Маліком аль-Камілем, який прийняв його та з цікавістю вислухав його християнське свідчення, проте не навернувся до християнства.

Швидке зростання братства спричинило нові труднощі: з невеликої групи товаришів Орден перетворився на численну спільноту, поширену на багатьох територіях. Тому виникла потреба визначити чіткішу структуру та спільну дисципліну, водночас почалися дискусії, особливо щодо ідеалу євангельської убогості.

У 1220 році Франциск відмовився від посади генерального міністра, доручивши управління Орденом спочатку П’єтро Каттанео, а потім Елії да Кортона. Однак він залишався духовним орієнтиром для братів, тоді як кардинал Уголіно, майбутній папа Григорій IX, виконував роль покровителя Ордену.

На Різдво 1223 року Франциск перебував у Греччо, в долині Рієті. Бажаючи зробити таємницю народження Ісуса наочною та відчутною, він підготував відтворення сцени Різдва, яке мало нагадувати про Вифлеєм. Подія в Греччо вважається початком традиції різдвяного вертепу.

У 1224 році Франциск усамітнився на кілька тижнів на горі Ла-Верна, де, під час періоду глибокої молитви, згідно з переданням, отримав стигмати — знаки Страстей Христових на руках, ногах і боці. Ця подія, що сталася 14 вересня, стала одним із найважливіших містичних досвідів його життя.

В останні роки життя Франциск страждав від серйозних проблем зі здоров’ям, особливо із зором. Під час перебування в Сан-Даміано, неподалік від Клари та її сестер, він склав «Пісню створінь», у якій прославляє Бога через стихії та всі створіння світу. Згодом він продовжив лікування у Фонте-Коломбо, проходячи також болісні лікувальні процедури.

У квітні 1226 року його доправили до Сієни на лікування, але його стан погіршився. Тоді він переїхав до Кортони, де склав Заповіт, у якому згадав основні складові свого духовного досвіду та закликав братів вірно дотримуватися Уставу 1223 року.

Зрештою Франциск захотів повернутися до Ассізі і, відчуваючи наближення смерті, попросив віднести його до Порціункули. Незадовго до смерті він захотів, щоб його поклали оголеним на землю, як останній знак його вибору убогості. Він помер увечері в суботу, 3 жовтня 1226 року. Згідно з переданням, у момент його смерті жайворонки зібралися навколо місця, де він лежав, а дзвони Ассізі урочисто задзвонили.

Похорон відбувся в церкві Сан-Джорджо, а згодом тіло було поховане в базиліці, спорудженій на його честь. Його гробниця невдовзі стала місцем паломництва, а слава про його святість швидко поширилася.

Франциска канонізував 16 липня 1228 року папа Григорій IX, лише через два роки після його смерті. Літургійне свято святого Франциска Ассізького відзначається 4 жовтня.

Франциск залишив також численні писання, серед яких Salutatio virtutum, повчання, різні молитви, текст про справжню й досконалу радість та «Пісня створінь». Майже всі вони написані простою латинською мовою, тоді як «Пісня створінь» складена народною мовою. У цих текстах постає образ Франциска як людини молитви, містика, проповідника й поета, а також засновника францисканської родини.

Паоло Ботті

© Tutti i diritti riservati. Riproduzione consentita solo chiedendo permesso a info@amicidilazzaro.it
(non verrà concesso a siti con pubblicità/ads o per usi commerciali)

© All rights reserved. Reproduction allowed only with permission from info@amicidilazzaro.it
(it will not be granted to sites with advertising/ads or for commercial uses)

Як Бог може бути водночас Єдиним і Триєдиним?

hearts-1450300_1280

Молитва до Марії святої Терези з Калькутти